Ігор Дудін
Житель села Тарасівка (Київська область), 56-річний Ігор Дудін, здивував всю країну. Не дочекавшись повістки з військкомату, він зібрав рюкзак, взяв велосипед і поїхав у Донецьк, щоб записатися в добровольці. На велосипеді він проїхав понад 800 км! Зараз старшина Дудін, або як його називають солдати – Дєда, несе службу біля Донецького аеропорту в добровольчому загоні ОУН.
ДЄДА. Родичі Дудіна кажуть, що він відчайдушний чоловік і якщо щось вирішив, то так і зробить. "Дідом мене називають законно, мені 56 років – є вже внучка, якій 7 років. Дружина, донька і внучка живуть в Росії, списуємося в соцмережах. Вони не знають правди про те, що відбувається в Україні... Як зомбі, їм пояснювати марно. А в АТО поїхав тому, що не зміг щодня чути, як гинуть молоді хлопці. Ходив двічі у військкомат. Але мені сказали, якщо знадоблюся, надішлють повістку. Я чекав два місяці. А в серпні не витримав, в кафе, де працював різноробочим, попрощався з адміністратором Олею, перехрестився, сів на свій велосипед і рушив у дорогу. Я – колишній прапорщик, сім років прослужив на Кавказі, так що військовий досвід є", – розповідає "Сегодня "Ігор Дудін.
"Дідуля". Ігор Дудін каже, що воюватиме в АТО до перемоги
ДОРОГА. "Велосипед у мене спортивний – німецький. Підрихтував його і стартував 7 серпня, а вже 14 був біля селища Первомайський, біля Донецька. Там і залишив велосипед під мостом. Хлопці кажуть, нехай стоїть, ніхто не чіпатиме, побояться мін", – згадує Ігор. Щодня він долав по 60 км, дорогу запитував у місцевих. "Ночував у лісі. З собою взяв лише 50 гривень, витрачав тільки на воду. Зупинявся в монастирях і церквах, там і їсти давали. А вже коли доїхав до блокпостів, то там хлопці тушонкою і хлібом пригостили. А на Донецьк, кажуть, тебе не пустять. Але я впертий, пробрався", – каже, посміхаючись, Дудін.
СЛУЖБА. Спочатку мені сказали: "Їдь-но ти, дядя, звідси подалі, приб'є міною разом з велосипедом". Але потім записався в загін "Правого сектора" і місяць я був дозорним. Спостерігав за противником у бінокль. Розжився формою, каскою, броником, видали карабін. А потім зарахували мене в добровольчий загін ОУН. "Сам з карабіна в сепаратистів не стріляв, але під їхніми мінометними обстрілами в окопі бував не раз. Страшно, звичайно, але це війна. Я вам чесно скажу – смерті не боюсь. Вже краще я тут загину, ніж якийсь молодий хлопчина. Боюся тільки самотності – це страшна штука. А тут буду до перемоги, поки в Україні не настане мир".
У кафе, де працював Ігор, його пам'ятають і чекають. "Він здійснив сильний вчинок. На таке наважиться не кожен чоловік. Ми за Ігоря Валентиновича переживаємо, дзвонимо йому, коли він у зоні доступу. З радістю приймемо його на роботу, коли повернеться. У нього золоті руки, все вміє робити", – розповідає "Сегодня" адміністратор кафе, Ольга.