Найстрашніше почалося після евакуації Прип'яті – інтерв'ю з заступником мера міста-примари

Біль від трагедії на Чорнобильській АЕС ніколи не вщухне. Це добре знає Олександр Есаулов, який 35 років тому обіймав посаду заступника голови Прип'ятської міської ради народних депутатів, а по-сучасному – був заступником мера Прип'яті. Саме він мусив займатися евакуацією постраждалих ліквідаторів і жителів міста. Олександр Юрійович вважає, що в пам'ятну дату у нас багато говорять про аварію на ЧАЕС, але не про долю міста Прип'ять, який вже 35 років є містом-примарою. 27 квітня 1986 року відбулася термінова евакуація – 50 тисяч людей в один момент завантажили в автобуси. Їм сказали, що вони повернуться додому через три дні. Та, на жаль, своє рідне місто вони тоді залишили назавжди.

Місто достатку

- Олександре Юрійовичу, розкажіть, яким вам запам'яталося цей місто до аварії на ЧАЕС?

- Мене відправили в Прип'ять у 1980 році. Це було місто обласного підпорядкування, там потрібно було створювати міський фінансовий відділ. Я спочатку не дуже й хотів туди їхати, були сімейні обставини. Але тоді слово "треба" було ключовим ... І я поїхав. Пам'ятаю ці красиві поліські села, пишні сади.

Чітко пам'ятаю, коли заїжджаєш на горбатий міст через залізницю – відразу ж перед вами відкривається проспект Леніна і вся Прип'ять. Я як подивився на цей вид, то відразу остовпів – це було дуже шикарне місто, неймовірно красиве і нове. Забудоване п'ятиповерховими будинками, приватного сектору там взагалі не було. Пізніше почали зводити висотні дев'ятиповерхові будинки.

Олександр Есаулов, в 1986 році заступник мера Прип'яті

Пам'ятаю, як вперше прийшов до міськвиконкому. Зайшов до голови. Мені виділили місце в гуртожитку. І я поцікавився, де тут можна поїсти. А мені кажуть, так у нас в підвалі їдальня, йдіть поїжте. Заходжу. А там все вільно – з вулиці може будь-хто зайти, жодної охорони.

Спустився в буфет, і там ледь не знепритомнів... Тут крім усіляких дефіцитів було навіть справжня фінська салямі. І це в 1980 році! Таких продуктів навіть в Києві тоді не можна було купити. Всі постачання в Прип'ять йшли безпосередньо з Москви. В магазинах все було в достатку. З прилеглих сіл і селищ люди просто ломилися в Прип'ять, щоб купити делікатеси на святковий стіл...

Виття швидких в ніч аварії

- А яким був для вас день аварії на ЧАЕС, чим запам'ятався?

- Я спокійно спав удома. Раптом дзвінок від секретаря міськвиконкому. Вона сказала мені, що їй сусід, який працює на ЧАЕС, повідомив, що на станції вибухнули кисневі балони. Це було приблизно годині о третій ночі. Я вирішив терміново вийти на роботу. Пішки дійшов за 10-12 хвилин. Там мені повідомили, що мер міста поїхав на станцію. Значить, щось серйозне сталося, явно не балони. Йде розбір польотів...

- Ви відчули щось недобре?

- Так. Вікна у мене виходили на вулицю Курчатова. Вона проходить перпендикулярно вулиці Леніна. Ця вулиця вела з міста прямо на атомну станцію. А вулиця Курчатова впиралася в медсанчастину №126 – наша міська лікарня. І тут почалося. Пролетіла одна швидка з увімкненими мигалками до лікарні, потім друга, третя... Я зрозумів, що сталося щось страшне. Вранці мене відправили в місцеве автотранспортне підприємство координувати роботу. Пізніше знову викликали в мерію на 10 годину ранку, були партзбори. Вони було дуже короткими. Виступив наш мер – Володимир Павлович Волошко. Він сказав наступне: "На четвертому блоці АЕС сталася аварія з частковим руйнуванням блоку". Після цього мене відправили в медичну санчастину, якою я опікувався, як заступник мера.

Мовчання і чорні обличчя ліквідаторів

- Що там відбувалося?

- Надійшла вказівка відправити перших постраждалих пожежників в аеропорт Бориспіль, саме на військовий аеродром, де їх вже чекав літак. Була тривала підготовка документів, збір всієї необхідної інформації. Хлопці виходили з будівлі лікарні по одному в смугастих піжамах – з чорними обличчями і мовчки. Двох винесли на носилках повністю забинтованих. Деяким явно було погано, одного хлопця дуже сильно нудило, причому всю дорогу. Ми вирушили на Бориспіль. Постраждалих потрібно було терміново відправити в Москву в шосту клініку, яка спеціалізувалася на лікуванні від радіоактивного випромінювання. Я супроводжував потерпілих в Бориспіль. Потім була дорога назад.

- На той момент було ухвалено рішення про евакуацію Прип'яті?

- Так, питання вирішувалося. Але нам ще потрібно було відправити частину постраждалих в Бориспіль. Їх вже відправляли з цивільного аеропорту. Коли ми їх везли, нам назустріч рухалася нескінченна колона автобусів, яка розтягнулася на кілометри. Таке не забудеш ніколи...

Весілля і кіно під радіацією

- Але жителі Прип'яті ще про це не знали?

- Думаю, що відчували. 27 квітня в Прип'яті всі вже сиділи по домівках, ніхто на вулицю не виходив. А 26 квітня звісно ж було ще звичайне життя, хоча навколо вже вирувала радіація... Мами з дітьми йшли в дитяче кафе на пристані. З кінотеатру "Прометей" виходила галаслива юрба глядачів. У місті в цей день навіть справляли весілля. Урочистості відбувалися в ресторані, поряд з міськвиконкомом. Молоді виходили на сходи, танцювали, веселилися, фотографувалися, їм кричали "Гірко!". Цілувалися під веселі "раз", "два", "три"! Тоді ще ніхто не розумів наскільки все це серйозно. А вже наступного дня була евакуація і всі залишили місто.

Собак і котів розстріляли

- Що було найскладнішим для евакуації жителів Прип'яті?

- Найскладніше – це зібрати необхідну кількість автобусів для евакуації жителів. Їх переганяли з усією Київської області і відправляли в Прип'ять. Вони стояли гігантської колоною під Чорнобилем, чекаючи наказу заїхати в Прип'ять – 1200 автобусів. Тим часом всі житлові будинки Прип'яті обходили співробітники міліції, представники міських служб, міськкомовські і комсомольські працівники. Вони попереджали всіх про евакуацію, також було повідомлення по радіо. О першій годині дня автобуси почали в'їжджати в місто, вони зупинялися під будинками. Люди виходили з під'їздів і займали сидячі місця. За командою всі автобуси поїхали. До речі, забирати з собою тварин – котів і собак заборонялося. Їх потім всіх постріляли за розпорядженням урядової комісії. Боялися поширення сказу.

Фото А. Марущак "Сьогодні"

- А були загублені, які з різних причин не змогли сісти в автобуси?

- Так, але це були одиниці. Біля міськвиконкому був магазин "Веселка", то там один дідусь уперся й рішуче відмовився їхати. Його силою мусили посадити в автобус. Він кричав співробітникам міліції: "Я під Сталінградом не здався, і тут не здамся!". Одну бабусю, наприклад, залишили в лікарні. Вона була дуже старою і просто не витримала б дорогу в автобусі, оскільки не могла сидіти. За нею потім приїжджали окремо. Але це були поодинокі випадки. А те, що показують в художніх фільмах – про романтичні прогулянки закоханих по Прип'яті – це все художня вигадка. Там було так багато міліції, що їх би відразу затримали й вивезли.

Найстрашніше

- Ви теж залишили місто?

- Ні. Ще три дні я перебував у Прип'яті для вирішення всіляких нагальних питань, які виникали зі службами на станції і в місті. Після цього переїхав до селища Поліське. Пробув там кілька днів. Потім перебазувався в Іванків. 9 тисяч жителів Прип'яті були евакуйовані в Іванківський район! З ними потрібно було працювати. Адже найстрашніше і найжахливіше – це не евакуація, а те, що відбувалося після неї.

- Що саме?

- Уявіть собі місто – 50 тисяч населення. В один момент ці люди втратили житло, всі засоби, продукти харчування. Хтось не взяв з собою грошей, хтось документів. Це був справжній кошмар. Мер Прип'яті після евакуації на особистому прийомі прийняв понад тисячу людей! Купа питань виникала у людей від найбанальніших до капітально складних. І ми їх вирішували. У Поліському районному фінвідділі нам виділили приміщення для прийому громадян. Черга починалася на третьому поверсі і ще на вулиці тягнулася кілька десятків метрів. Евакуація була блискавичною. Та людей вивезли в села, висадили з автобусів, і все. Куди їх селити? Почали збирати місцевих жителів. Просили брати тимчасово до себе в будинки. Місцеві не дуже й хотіли, боялися брати до себе "брудних". Потрібно було вмовляти, вимагати, просити...

Колесо, що прокотилося по долях

- Ви поверталися після цього в Прип'ять?

- У перший рік після аварії я там бував дуже часто. Особливо, коли в другій половині 1986 року дозволили відвідування Прип'яті, щоб люди змогли вивезти в невеликих обсягах те, що не встигли забрати – документи, цінні речі. Люди приїжджали кілька місяців. Потрібно було все це контролювати. Коли почали виплачувати компенсацію за втрачене майно, теж виникали суперечливі питання. Щоб їх вирішити, була створена спеціальна комісія з працівників міськвиконкому. Вони їздили з тими, хто подавав заяву про невідповідність компенсації з втраченим майном, безпосередньо на місце. Там майно оцінювали й оглядали, складали акти. Їздили туди часто. Потім я не був у Прип'яті багато років. Почав їздити, коли туди почали возити туристів. Мене часто запрошували в такі поїздки розповідати людям про пережите.

1/6

- Тепер в Прип'яті господарює природа і дикі тварини. Лише колесо огляду і висотні будинки нагадують про минуле...

- Цей парк з колесом огляду мали запустити 1 травня 1986 року. Пробні запуски колеса проводилися, але офіційно воно запущено в роботу не було. Ми з сумом жартували, що колесо на повному ходу прокотилося по наших долях.

Читайте також спецпроєкт "Сьогодні" і перший віртуальний гід по зоні відчуження.

Як виглядає місто Прип'ять з висоти пташиного польоту, дивіться на нашому відео: