Голодний гнів: як ресторани впливають на розвал імперій

У Радянському союзі ресторани вважали різновидом борделів, в яких окопалися п'яні і ситі недоступними делікатесами "недобитки": фарцовщики, підпільні мільйонери, повії і шпигуни буржуазних країн.

Радянській людині, стверджувалося, нічого ходити по ресторанах. Снідати і вечеряти потрібно вдома, а в обід можна піти в заводську або фабричну їдальню. З'їсти каламутний гороховий суп, заїдаючи цю рідину пересмаженою котлетою. На десерт "беріть половину сметани в чистій склянці і цукрову плюшку".

Гвинтикам системи, рядовим сірим громадянам СРСР, роками втовкмачували імператив: їжа не терпить надмірностей і особливого до неї ставлення. Акт прийому їжі виключав церемоніал, і був виключно необхідним способом насичення організму. Не більше, ніж реалізацією фізіологічної потреби.

Однак радянська пропаганда невтомно рапортувала про виведення на ринок нових продуктів харчування: сирів і ковбас, консервів і морозива, пива та безалкогольних газованих напоїв. З продуктів на кшталт "докторської ковбаси" робили справжній гастрономічний культ: про них знімали рекламу (наскільки вміли), впроваджуючи в уми споживачів звичку починати день з "швидкої і корисної їжі – бутерброда з докторською".

Ресторани залишалися символом розпусну закордонного життя. Флер загадковості і силу недоступності додавали самі співробітники ресторанів. Обиватель не міг потрапити в дорогий заклад просто так. Вже на вході швейцар вимагав з охочого ситно і престижно поїсти мзду. Даєш "на лапу" пару рублів і можеш увійти. Не даєш – тобі сухо відповідають "місць немає". Ресторани наочно демонстрували процес розшарування суспільства в рамках однієї окремо взятої держави – СРСР.

Закордонне життя була доступне лише обраним, в число яких входили зазначені вище фарцовщики і підпільні мільйонери, а разом з ними зірки кіно та естради, співробітники урядових організацій, всілякі дипломати та інші "цінні кадри", на кшталт директорів гастрономів і автослюсарів, які вміють "діставати дефіцит".

Всім іншим, що жили "на одну зарплату", пропонували не шикувати, а мовчки жувати булочку за "три копійки", запиваючи її кефіром у скляній пляшці. В цілому обиватель був радий нехитрій їжі і рутинним сімейним застіллям. Лише час від часу дивився спраглими закордонної "дольче віта" очима на вікна ресторанів, та потім обговорював побачене в тісній компанії на вузькій кухні "хрущовки". Мовляв, сидять казнакради та інші сволоти, днями і ночами, грузинським вином шашлики запиваючи. А в магазинах ні вина, ні м'яса хорошого не знайдеш!

Засуджував від безвиході та розуміння власної гастрономічної неповноцінності. Роками в головах радянських обивателів інкубувати думка: чому в країні рівних можливостей є люди, які їдять краще за мене, взуваються в югославські чоботи і складають кришталь в румунські стінки?

Нарікали і у себе в голові, і в бесідах з точно такими ж обивателями. Акуратно лаяли владу, сподіваючись на потенційне рішення своєї проблеми. Мовляв, прийде час, настане комунізм і їжі буде в достатку. Сині курки – це тому що товариш Іванов з гастроному номер п'ять прокрався. Немає нормального чаю – це "чинуша" Сидоров користується зайнятістю співробітників КДБ, які не звертають уваги на його халатне ставлення до поставок чаю "на місця".

Результатом масової пропаганди в СРСР був пошук винних ззовні – буржуазних шпигунів, атакуючих уми чесних робітників з країни рад. Американці спеціально відправляють через завербованих шпигунів блоки жувальних гумок, щоб розбещувати радянських дітей. Пепсі – це зброя світової закуліси для того, щоб відвернути радянську людину від компоту. І так далі.

Існували навіть понад активні адепти комунізму, що вимагали від влади заборони ресторанів, і докоряли чиновникам у пособництві антирадянським цінностям. Адже сенс життя радянського громадянина в побудові комунізму. Надмірності не потрібні. Акт прийому їжі – це задоволення фізичних потреб, і більш ніщо.

Нам потрібно більше металу, більше танків, більше однотипних будинків, більше сірих негнучких пальто, більше лампочок в під'їзди! Ми всі в єдиному пориві будуємо світле комуністичне майбутнє, а фінський сервелат нам перешкода!

Ну а потім залізна завіса упала, і навіть найпалкіші комуністи кинулися в комерційні намети купувати горілку "Стопка" зі смаком дині, лікер "Амаретто" і шоколадні батончики "Снікерс". Жували польські сосиски, запивали німецьким пивом, і засуджували Горбачова за розвал СРСР.

А ресторани з часом стали звичайним явищем, доступним більшості населення пострадянського Союзу. Їсти різну їжу, вибираючи між різними національними кухнями, споживати самий різний алкоголь і сидіти галасливою компанією в місці громадського харчування стало нормою.

Голодний гнів пролетаріату змінився на ситу милість, і в підсумку виявилося, що гастрономія стала потужним інструментом пропаганди, що прямо впливає на розвал імперій.