Чого війна навчила жителів Донецька: паспорт в кишені і арифметика за "Градами"

Не можна сказати, що з початком чергового перемир'я в Донецьку запанували благословенна тиша і мир. То північні, то західні окраїни окупованої шахтарської столиці вечорами тривожно завмирають з думкою "До нас чи від нас?", слухаючи звуки працюючої артилерії. Навіть недавні дощі з громом і блискавкою змусила багатьох донеччан спочатку подумати про те, що війна знову повернулася до місто, а вже потім – що це звичайна жовтнева негода.

"Живемо на рефлексах"

Звички і спосіб життя, придбані за час бойових дій, ще довго не покинуть жителів Донецька. "Живемо на рефлексах, – з посмішкою пояснює Олег Дорошенко, чия квартира знаходиться на Путилівці, в одному з найнебезпечніших щодо обстрілів районів Донецька. – Спочатку діємо, потім усвідомлюємо. Бабахнуло щось – так ми спочатку до землі, а потім вже починаємо думати, міномет це вистрілив чи каструля в кухні впала".

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Розрізняти постріли і залпи з різних видів знарядь – цього теж донеччан навчила війна. "Коли два роки слухаєш залпи і вибухи, якось автоматично починаєш розбиратися в зброї, боєприпасах і знаєш, що робити, якщо ваш район починають обстрілювати, – розповідає житель Київського району Ілля Табанько. – Ми вже за звуком можемо відрізнити міномет від гаубиці або танку. Якщо від залпів тремтіла підлога, значить, стріляли десь поруч і ми йшли спати до коридору. А якщо тільки шибки тремтять – не страшно. Залп схожий на вибух салюту, а ось розрив снаряда зовсім інший – різкий потужний хлопок. На мій погляд , найбезпечніше – падіння міни. Її свист чути за пару секунд до падіння, і є час впасти на землю. А ось гаубичний снаряд можна почути тільки на вулиці. В повітрі він шелестить як осіннє листя і його дуже важко почути, а якщо "Град" – падаєш на землю і молишся. Звуки кулеметної стрілянини для нас стали настільки буденними, що багато хто взагалі не сприймає це як загрозу".

Фото: AFP

Як не парадоксально, але навіть з таких страшних ситуацій донеччани навчилися отримувати вигоду. "Те, що наші діти розрізняють звуки летять снарядів – це вже стало звичним. А ось у нас дочка навчилася рахувати не найзвичайнішим способом. Колись був обстріл, ми почули, що стріляє "Град". В "Граді" 40 реактивних снарядів, але був випущений неповний пакет, приблизно 16 снарядів. Поруч крутилася донька, слухала, як ми обговорюємо стрілянину, і раптом видала "40-16 дорівнює 24. Мама, залишилося ще 24 снаряди". Так і повелося: дочка каже, що коли рахує щось, уявляє не яблука або палички, а снаряди. Це страшно, але ми намагаємося не зациклюватися на цьому і сподіваємося, що вона підросте і забуде цю страшну арифметику", – розповіла свій випадок мешканка Ленінського району Олена Санкіна.

Без паспорта – "на підвал"

На тлі далеких розкатів артилерії в центрі міста життя продовжує йти своєю чергою. На вулицях можна зустріти матусь з дітьми, молодих людей закоханого виду, пенсіонерів, які дріботять кудись. В кишені кожного перехожого – паспорт. Виходити без нього на вулиці не рекомендується.

"Мабуть, паспорт – перше, що має бути при виході на вулицю. Інакше будь-який патруль може забрати тебе "на підвал", особливо якщо ти – молода людина призовного віку. У бойовиків вже психічний розлад, все шукають диверсантів, а коли не знаходять – "призначають" когось із випадкових людей. І якщо немає паспорта – будуть неприємності, – розповідає донеччанин Сергій Попов. – Можуть звинуватити в шпигунстві або диверсії, для профілактики відправлять копати окопи на передовій. Багато разів до мене підходили патрулі і перевіряли документи, вивертали кишені, перевіряли всі аж до папірців в гаманці і есемески в телефоні. Слава Богу, обходилося без проблем. Але знаю і тих, кому не так щастило. Людей забирали до райвідділу, садили на кілька діб до камери тільки через те, що вони забули паспорт або порушили "комендантську годину".

До слова, живучи в окупації, донеччани стали ставитися до документів більш ніж уважно. Зі зниженням інтенсивності бойових дій "тривожні валізки" з необхідним запасом продовольства, речей і грошей втратили свою актуальність. Однак практично всі важливі документи місцеві жителі зберігають в моментальній доступності.

"Дипломи про освіту, документи на квартиру, свідоцтво про народження дитини ми зберігаємо в одній папці всі разом в тумбі, в передпокої, – розповідає донеччанка Ганна Граченко. – Дитині кілька разів читала лекції, що в разі надзвичайної ситуації – обстрілу або пожежі, якщо мене не буде вдома, дитина повинна схопити цю папку і бігти до підвалу. В цій папці все наше життя і майно. Якщо її втратити – ми станемо ніким".

Фото: Соцмережі

Продав "іграшки" – купив генератор

Мирні жителі кажуть, що стали скромнішими в бажаннях і в думках. Рідко зараз зустрінеш студента, стурбованого покупкою нового "айфона" або дівчину, яка бере кредит для покупки нової наддорогої сукні. І справа не в тому, що кредити стали недоступними, а тому що, із запевнень донеччан, війна показала, що цього їм не треба.

"Телефон повинен уміти добре ловити мережу та телефонувати, а не виглядати гарненько і багато. Взуття має бути зручним і міцним, щоб не довелося витрачати щороку погані гроші на його покупку за цими цінами. Можна обходитися без сауни по четвергах і гри в" мафію", без шоломів віртуальної реальності і плазми на півстіни. Якщо місяць немає електрики, то яка користь від телевізора за тисячу доларів? – поділився життєвими секретами житель Петровського району Юрій Роднєв. – Вже краще на ці гроші дизель-генератор купити. А що, я так і зробив, продавши всі свої "іграшки" – ігрові приставки, шоломи і "плазми". І повірте, вже дві зими нас цей генератор рятував".

Жінки теж звикли до того, що поки що до повного дамського щастя далеко. "Я навчилась обходитися невеликою кількістю речей. У найважчі дні минулого і особливо позаминулого року ми жили буквально на валізах. Думали, як тільки притисне сильніше – поїдемо світ за очі. І кількість речей, яку ми готові були закинути до сумок і рюкзаків, була мінімальною. Ну які платтячка і спіднички в евакуацію? У мене їх було багато, щось я роздала, щось вдалося продати. Загалом, зараз у мене напівпорожня шафа, але там все найнеобхідніше – кілька джинсів і футболок, спортивний костюм, куртка... Туфлі на шпильках залишила одну пару як сувенір, пам'ять про мирний час. Іноді дивлюся на них, згадую і плачу. Другий рік моє основне взуття – міцні хороші черевики. У чоловіка і сина – все так само. Синуля, зчепивши зуби, роздав друзям своїм іграшки, залишив собі тільки пару улюблених машин. Ось так семирічна дитина навчилася жити у воєнний час, і я проклинаю тих, хто змусив його цього навчитися", – це історія донеччанки Інни Курченко.

Фото: Соцмережі

Безумовно, в житті багатьох жителів Донецька присутні прості життєві радощі на зразок походу до кіно або театру, покупки іграшок для дітей або романтичного побачення в кафе. Однак, за визнанням багатьох жителів Донецька, всі ці дії втратили своє неповторну чарівність і стали саме "простими життєвими радощами", а не шикарними виходами у світ, як раніше.

"Ми все порівнюємо. Легкий перекус в кафе дорівнює за вартістю двом кілограмам м'яса. Вгадайте, що ми виберемо? – цікавиться донеччанка Ольга Вітер. – Пріоритети змістилися у нас за ці два роки. Виявилося, що до війни ми витрачали час і гроші на різний мотлох замість по-справжньому потрібних речей. Зараз ми ці помилки виправляємо. і замість покупки нових чохлів для наших телефонів ми з чоловіком купили і поставили до багажника запасну каністру бензину. Якщо раптом відновляться військові дії – ми зможемо швидко стрибнути до автомобіля і поїхати. І саме це врятує нам життя, а не нові чохли зі стразами. Потім купимо... коли мир повернеться"