/ Фото: Олена Расенко
У Київському міському центрі соціально-психологічної допомоги сьогодні згадували мам і сумували за тими з них, кому не можна особисто висловити слова подяки за життя і опіку. Всього в центрі зараз перебуває 26 переселенців, значну частину з яких становлять діти. Деякі з них зустріли свято Дня Матері далеко від найрідніших людей. Серед них Юрій. І хоча йому вже виповнилося 20, він зізнається, що сумує за мамою і шкодує, що в даний момент вона знаходиться в Горлівці.
"Ми щодня зідзвонюємося. Але я вже давно її не бачив. Вона не може покинути місто через бабусю. Та дуже слабка і має проблеми з ногами, і перевозити її проблематично. Я сумую за ними і думаю, що незабаром повернуся і сам в Горлівку. Я повинен їм допомогти. Знайду роботу, руки є, зможу навчитися будь-якій професії", – каже мешканець притулку Київського міського центру соціально-психологічної допомоги Юрій. Він розповідає, що з тугою згадує і навчання в університеті. У розпал конфлікту був змушений кинути третій курс Донецького національного університету будівництва і архітектури. Спочатку хотів перевестися в Київ, але зізнається, що досі навіть не дізнався, як це можна зробити, і не з'ясував, де знаходиться архітектурний у столиці. Нещодавно він влаштувався на роботу в один із супермаркетів у Києві і майже весь час проводить на роботі.
Його двоюрідний брат Руслан знаходиться тут же, в столичному центрі допомоги. І також з нетерпінням чекає повернення в рідне місто. Там мама, друзі, рідні. Розповідає, що в Києві йому не зовсім затишно. У Горлівці залишив технікум, а тут пішов у 10 клас. Не всі нові однокласники поставилися до його появи з розумінням. Іноді відпускають в його бік злі жарти і називають сепаратистом. Сам же Руслан дуже старається і каже, що тільки тут, у Києві, вперше заговорив українською мовою, яка йому дуже подобається.
Серед нинішніх мешканців столичного притулку і Євген. Кілька місяців тому він покинув окупований Крим. Там залишилася мама, рідні. Євген розповідає, що знаходитися на півострові для нього стало небезпечно. Його почали викликати на допити і цікавитися його участю в проукраїнських мітингах, деяких його друзів "закрили". Інші ж відвернулися від нього, стали звинувачувати у фашизмі і називати бандерівцем. Євген не знає, коли побачить маму. А нещодавно у нього з'явився від неї великий секрет. Він добровольцем записався в батальйон "Золоті ворота" і тепер з дня на день чекає повістку. "Я вірю, що зі мною буде все добре, і я повернуся живим. Але краще нехай мама не знає, що я вирішив. Їй буде боляче", – ділиться Євген.
Як болить серце матері, знає Марина. Вона покинула Дзержинськ разом із чоловіком і двома доньками. Вона також живе в Центрі соціально-психологічної допомоги. За професією – психолог, жінка радіє, що змогла знайти роботу в Києві, хай і не за профілем. Однак, зітхає – зарплата невелика, і якщо вийде, то повернеться в Дзержинськ. Щоправда, коли вона це зробить – не знає. Щодня її друзі і родичі телефонують їй і розповідають про обстріли, чиїсь смерті. Везти туди дітей Марина поки боїться.
"Діти швидше забувають побачене, вони переключаються, зосереджуються на новому. А ось з дорослими доводиться важче. І навряд чи вони зможуть забути той жах, який їм довелося пережити. Адже ветеранів Другої світової війни досі мучать кошмари. Ось і наших сучасників ці страшні картинки не зможуть залишити. Але ми шукаємо шляхи допомоги їм. У нас працюють кваліфіковані фахівці. Ми розмовляємо, шукаємо шляхи відновлення для наших нинішніх мешканців і тих, хто вже покинув Центр, але продовжує приходити на консультації до наших психологів. За день це близько 4-5 осіб. Це чимало для нашого невеликого штату. А в Києві, ми, на жаль, єдиний подібний комунальний Центр допомоги таким людям", – говорить директор Київського міського Центру соціально-психологічної допомоги Людмила Крупчинська. Вона впевнена, що допомагати людям, які залишили зону бойових дій, повинні всім миром. "Немає їхніх або наших проблем. Є спільна трагедія, яку ми повинні допомогти їм пережити і впоратися з нею. Можливо, ці люди трохи відрізняються від нас у менталітеті, вони десь затрималися у часі Радянського Союзу. Але ми з вами також пережили це, і зараз просто зобов'язані допомогти їм зробити крок далі. Тому киянам не варто ставитися до них упереджено, треба по-людськи простягнути їм руку допомоги", – каже Крупчинська.
Для утримання однієї людини в Центрі місто на кожен день виділяє 150 гривень. Левову частку допомоги надають волонтери та благодійні організації. Вони ж допомагають переселенцям по можливості знайти житло, роботу. А до Дня Матері добровільні помічники порадували переселенців солодощами і концертом.