Ця людина найкраще знає Центральний залізничний вокзал Києва, оскільки працює тут уже 46 років Андрію Коломійцю – 66. Він досі працює носильником на головному вокзалі країни та запевняє, що на пенсію ще зарано. Андрій Анатолійович знає на вокзалі кожен закуток і намотав тут з візком сотні кілометрів.
Він розповів сайту "Сьогодні" про секрети своєї роботи.
Як потрапив у вир вокзалу
"1976 року я закінчив службу в армії. Повернувся додому, а дядько мені каже: давай підеш на вокзал носієм працювати! До армії я закінчив училище – слюсар з ремонту тепловозів, подумав, а чому б і ні. Спочатку були сумніви, мовляв, може це непрестижно юнаку з візком вокзалом ходити. Але робота мене затягла. Навколо тисячі людей, живе спілкування, справжній вир. Та й робота приносила зайвий карбованець-два у вигляді чайових. Загалом, я втягнувся і вже 46 років працюю носієм", – розповідає сайту "Сьогодні" Андрій Коломієць.
Він згадує багато випадків, коли допомагав пасажирам в останню хвилину до відправлення добігти до вагона, а торби закидалися в тамбур на ходу.
Добре пам'ятає нічні зміни, коли потяги зустрічали під звуки оркестру. Особливо коли наші спортсмени поверталися з перемогою зі спортивних змагань.
Повз нього за ці роки пролетіли тисячі осіб.
Відмовився від чайових Лобановського
Згадуючи минулі роки, Андрій Анатолійович розповів, що кого тільки він не обслуговував зі своїм візком. Перевозив валізи оперного співака Дмитра Гнатюка, популярного естрадного виконавця Юрія Богатикова, гумористів Штепселя й Тарапуньки, носив сумки найвищого баскетболіста Володимира Ткаченка та гандболістки Зінаїди Турчиної.
Андрій Коломієць розповів, що він затятий футбольний уболівальник і свій випадок на роботі у нього був з Валерієм Лобановським. Якось на перон вокзалу прибув потяг Москва – Київ. Його покликали підвозити речі. Сумки доглядала жінка. Як з’ясувалося, це була дружина Валерія Лобановського.
"Коли довіз візок з сумками до автомобіля, підійшов і сам тренер. Я як його побачив, то трохи здивувався. Сказав лише, ви мене, Валерію Васильовичу, вибачте, але мені грошей не треба. Він на мене глянув і каже – це ж твоя робота. А я йому сказав, що ще зароблю, але з такого футбольного генія грошей не візьму категорично. Тоді одна сумка коштувала 30 копійок, а у Лобановського їх було п'ять штук. Але я відмовився брати гроші принципово", – згадує Андрій Коломієць.
Бум перевезень
Чоловік каже, що особливого місця на вокзалі, де найзручніше працювати носієм, немає. Він працював на всіх платформах, що є на вокзалі. Найкозирніша, звичайно ж, перша платформа.
"За 46 років я там намотав великий кілометраж. Та й раніше роботи було дуже багато – тільки подавай робочі руки. На вокзал приїжджали потяги з військовими з Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Тільки й встигали довозити речі від потяга до таксі. А з розпадом Союзу роботи поменшало. Хоча в 90-х було також багато пасажирів – бізнесмени і просто робітники почали часто їздити до Польщі та Румунії, теж була робота", – згадує носій.
Він каже, що тоді Центральний вокзал був зовсім інший. Тут збирався кримінальний світ – бандити, жінки легкої поведінки. Ночами було небезпечно працювати.
"Зараз усього цього немає. Все змінилося, і на вокзалі стало набагато спокійніше. За порядком стежать поліцейські. Якщо й трапляються конфлікти, їх швидко вирішують правоохоронці. А нічні зміни для мене тривають, як і денні – все за графіком", – розповідає Андрій Коломієць.
Як змінилася робота?
Носій каже, що їм на вокзалі видають форму, як і раніше. А іменні жетони, які раніше носії носили на грудях, скасували років два тому.
"Зараз носильники на Центральному вокзалі називаються "групою допомоги". Коли почався коронавірус – роботи поменшало, плюс регулярні карантинні обмеження. Тепер ми допомагаємо людям з обмеженими можливостями. Через чергового вокзалу робиться спецзамовлення. Інформацію передають з тієї станції, де людина сідає у потяг. Ми чітко знаємо, о котрій прибуває склад, потрібно зустріти людину на колясці та допомогти їй з перевозом багажу. Все це робиться безкоштовно, щоб допомагати людям", – розповідає Андрій Анатолійович.
Забобони носильника
Носії на Центральному вокзалі мають свою традицію – починати робочу зміну саме з клієнта-чоловіка.
"Може це й забобони, але більшість так робить – чекають клієнта-чоловіка. Вважається, що у них рука легша, і добре мине вся зміна. Хоча всякі бувають клієнти... Дехто сперечається і скандалить незалежно від статі. Ти людині пояснюєш, що перевезення однієї сумки коштує 55 гривень, а вона впевнена, що це вартість усього візка, на який ставить сумок п'ять", – пояснює носій.
Без перону №4 та 7
Андрій Анатолійович саме та людина, яка знає все про київський залізничний вокзал.
"Комусь може здатися, що робота на вокзалі нудна та монотонна, але не для мене. Щоразу щось відбувається нове, нові люди, нові емоції, обличчя. Наприклад, ви знаєте, що на Київському вокзалі немає 4 та 7 платформ? Решта є до 14-ї, а цих немає. Вони наскрізні без перону. Їх спеціально так будували, мабуть, для можливості перегону потягів", – ділиться з нами носій.
Завжди тягне на вокзал
Носій любить піші прогулянки, каже, що часто гуляє з маленькою онукою вздовж Дніпра. Іноді долає по 7-8 кілометрів. Милується природою, намагається помічати у повсякденному дрібниці, які роблять життя яскравішим.
"Секрет роботи один – береш ноги до рук і вперед працювати. Я вам чесно скажу – люблю свою професію, і вона не втомлює мене. Головне не лінуватися! Коли йду на місяць у відпустку, то просто знемагаю від нудьги і рахую дні, коли вона закінчиться – хочеться знову на вокзал до колег. У нас дуже добрий колектив. І на пенсію мені зовсім не хочеться. Думаю, що ще можу дати фору будь-якому молодику!" – підсумував найстарший носій вокзалу Києва.
Читайте також:
- Люди за склом. Усі секрети квиткових касирів Центрального залізничного вокзалу Києва.
- Лицарський замок: як змінювався Центральний залізничний вокзал столиці – яскраві фото